Руслан Олеоленко – молодший сержант 25-го мотострілкового батальйону «Київська Русь». З серпня 2014 року перебував у зоні АТО, був контужений. 25.08.2014 осколком від снаряду установки «Град» був поранений (осколочне поранення очей). Лікування та реабілітацію проходив у Головному військовому клінічному госпіталі

 

‒ Руслане, як ви потрапили у зону АТО?

‒ Пішов добровольцем. Як виявилося, на той час я навіть не перебував на обліку у військкоматі. Десь загубились мої документи. Тому сам прийшов у військкомат, можна сказати ‒ здався (сміється – ред.). Проходили перепідготовку у Десні в добровольчому батальйоні територіальної оборони «Київська Русь-1». Після перепідготовки відправили нас під Дебальцеве як раз напередодні Дня Незалежності – 20 серпня 2014 року. У перший же день пройшли бойове хрещення – потрапили під обстріл.

‒ Без сумніву, всі, хто зараз взяв зброю до рук і став на захист рідної землі – заслуговують на нашу безмірну вдячність і повагу. Але ті, хто пішов у це пекло добровольцем – є справжніми Героями. Що спонукало вас до цього?

‒ У мене двоє синів: 18 і 7 років. Пішов за них. Сказав собі – хай краще я воюватиму, ніж вони. У нашому батальйоні так у всіх: у кого – діти, у кого – внуки. У нас воює дід, якому 72 роки. Пішов, щоб сина не призвали.

‒ Як сприйняли ваші рідні звістку про те, що відправляєтесь у зону АТО? Не відмовляли?

          ‒ Не відмовляли. Плакали.

          ‒ Руслане, розкажіть про бій, в якому вас було поранено?

          ‒ 25 серпня ми загоном з 10-ти чоловік виїхали на завдання – бойова розвідка. З техніки було два БМП і танк. Із лісосмуги почався обстріл. Ми зупинилися. Спочатку подумалося, що це інший батальйон зачищає «зеленку». Враження були такі, ніби дивишся картинку в 3D. Та, коли почався обстріл нашої колони, зрозуміли, хто там. Поряд з нами розірвався снаряд. Я отримав поранення очей – осколком рознесло півкаски. Ця каска, придбана профкомом Укртрансгазу, врятувала мені життя. Потім бойові машини нас прикрили, наш загін зачистив «зеленку» і ми відійшли. Був один 300-тий. 200-тих, слава Богу, тоді не було.

‒ Яка страшна риторика війни… Як витримуєте такі сильні психологічні навантаження?

‒ Не знаю. Якось витримую… Ми всі добре розуміємо – сьогодні я витягну з поля бою товариша, завтра витягнуть мене. Ми всі одне ціле. У нас нема – це моє, це твоє. Все спільне. Ділимося всім. Навіть бронежилетами. Кожен бере стільки, скільки йому треба. Наприклад, ті бронежилети, що нам видали у Десні, ми віддали нашим водіям, які їх не мали. А нам допомогли якісними бронежилетами волонтери з Богуслава.

Такої згуртованості, взаємовиручки, побратимства у мирному житті не зустрінеш. У нас навіть до командирів звертаються на ім’я – Олег, Женя. Багатьох прізвищ навіть не знаю. Нема потреби випитувати.

‒ Які завдання виконує ваш батальйон?

          ‒ Наше завдання – оборона смт. Новогригорівки під Дебальцевим. По суті, ми знаходимося на дорозі між Донецьком і Луганськом. Ця дорога дуже важлива для терористів. За нами селище метрів з 200. Якщо ворог проб’є фланги і нас вдасться затиснути в кільце – можливий другий Іловайськ.

‒ У яких умовах несете службу?

          ‒ Умови польові. Живемо в землянках. Спимо, хто на чому: на ящиках, на дошках. Ось ця літня форма, що на мені, ‒ це все, що з одягу мені дала наша держава. Воюємо теж, хто в чому. Зброя застаріла. У мене автомат 1968 року випуску. Буває, що гранати не зриваються, автомат заклинює, патрони не придатні для стрільби…

‒ Як складаються стосунки з місцевим населенням?

          ‒ Мешканці Новогригорівки – люди неоднозначні у своїх політичних вподобаннях. З них приблизно половина підтримує Україну, інша бачить себе в Росії. Та, коли ми приходимо до них за якоюсь потребою, – не відмовляють: і перуть нам одяг, і молоко дають, сало, городину. Ми теж ділимося з ними тим, що маємо. Ось, наприклад, привезуть волонтери продукти. Все це не з’їсти відразу, та й зіпсуватися може, тому роздаємо місцевим. Інколи обмінюємося, інколи так даємо. Ми – їм, вони – нам. Ось так і живемо.

‒ Руслане, а оця 10-добова відпустка була вам дана як нагорода?

‒ Ні, не як нагорода. Зараз всім дають відпустку за свій рахунок. Хто хоче з’їздити додому, може це зробити. З нагородами зараз не дуже густо, як і з грішми взагалі. Ось зарплату мені нарахували на минулому тижні – 1 800 грн. А за три місяці служби це вийшло десь 6 тис. грн. з доплатами за бойові.

‒ Зрозуміло. От ви побували у відпустці, побачили, що молоді здорові чоловіки живуть у своє задоволення. Чи не помітили за собою гіркого відчуття, що там хлопці помирають, а тут життя вирує?

‒ Нема цього відчуття. Чесно! Кожен сам вибирає свій шлях. Мені було б набагато гірше, коли б я вдома сидів біля телевізора, і дивився на ці всі події через екран. Я повинен бути там, зі своїми хлопцями. А те, що відпустка не додала мені цього відчуття, я навіть радий.

‒ А як провели відпустку? Як відпочивалося?

‒ Відпочивалося добре! Відвідував побратимів у госпіталі, був у школах на зустрічах, родичів провідав. Ось і у Трансгаз зайшов, подякувати за допомогу, за підтримку. Можу сказати від усіх, хто зараз воює на сході – без підтримки небайдужих людей, без волонтерів – не було б шансів витримати це все. Окремо хочу висловити вдячність адміністрації та членам профкому Укртрансгазу, персонально Віктору Вікторовичу Гончарову, своїм співробітникам і всім, хто допомагав і допомагає нам у цей нелегкий час. Без вас нам не вистояти! Дякую!

‒ Руслане, я теж хочу від імені усього колективу Укртрансгазу подякувати вам і вашим побратимам, що тримаєте небо над Україною. Це не пафосні слова, це те, що відчуває кожен з нас тут, на мирній землі. Тримайтеся! Молимось за вас! Повертайтеся живими!

 Прес-служба

ПАТ “Укртрансгаз”

Наталія Бортник